Портрети старих тварин Іси Лешко — це данина поваги істотам, яких надто часто зневажають як худобу, — і нагадування про нашу власну смертність.
«Коли я починала цей проєкт, у галереях не були впевнені, що люди захочуть купувати це, тому що фотографії були занадто сумними», — розповідає американська фотографиня Іза Лешко. «Тож я виклала фільм про цю роботу в Інтернет. Одразу мене засипали листами з історіями про старих домашніх улюбленців, а коли я показувала фотографії на деяких виставках, відвідувачі підходили до мене в сльозах. Я зовсім не була до цього готова, — каже вона, — але я думаю, що важко говорити про те, як старіють і вмирають люди та тварини, яких ми любимо, а портрети дають людям можливість висловлювати горе за когось».
На фотографіях Лешко, зібраних у її книзі «Дозволено старіти: портрети літніх тварин із притулків врятованих з ферм звірів», зображено старих і часто досить побитих життям сільськогосподарських тварин. Вам потрібно трохи придивитись, перш ніж ви побачите, що в них незвичайного — вони старі, тоді як більшість сільськогосподарських тварин відправляють на бійню в молодості (і в багатьох випадках у дитинстві).
Підопічних переважно рятували з бійні чи ферми після того, як влада втрутилася у випадки жорстокого поводження, і забирали жити в один із притулків для тварин США. Кілька, як-от 28-річний кінь породи Аппалуза — Бадді, були передані в дар притулку, коли власники стали не в змозі піклуватися про них. У випадку Бадді болісний ірит означав видалення очей і йому потрібна була допомога спеціалістів, щоб адаптуватись до своєї сліпоти.
Виховуючись в міській робітничій італо-американській сім’ї, Лешко розпочала свій проєкт у 2008 році після того, як зустріла старого коня свого зятя, Піті, у рідному Нью-Джерсі. На той час вона була професійною фотографкою і відчула бажання фотографувати коня. Пізніше вона прийшла до думки, що це був спосіб змусити себе зустрітись з власними страхами постаріти та померти, викликаними серйозною хворобою її матері.
Проте, коли вона відвідувала більше заповідників, Лешко розвивала свою філософію та погляди. Уже будучи вегетаріанкою, вона стала веганкою після зустрічі з Валентино, 19-річним биком, якого в дитинстві врятували з молочної ферми, де, швидше за все, він став би телятиною чи яловичиною. «Знайомлячись з новими тваринами, — каже вона, — для мене стало важливим захищати тих, кого не пощастило врятувати. Продукти тваринного походження всюди, але сільськогосподарські тварини невидимі, і я сподіваюся, що люди, які прочитають мою книгу, поглянуть на життя цих тварин і визнають, що вони живі істоти, а не товари; що вони розумні та мають унікальні особистості та емоції».
Звісно, для невегетаріанців, які не надто стурбовані важким становищем худоби, все це могло виглядати пригнічуючим. Але це не так, тому що Лешко вкладає себе в книгу та описує характери тварин як такий собі дорослий, постпасторальний Е. Б. Вайт.
Це частково історія про жінку, яка спочатку не знала, як відкривати та закривати ворота ферми, а зрештою навчилася заспокоювати тварин, щоб вона могла фотографувати їх крупним планом (наблизитись до них на рівні очей, лежати у сіні з ними скільки потрібно; не брати у кошар сумку, бо її з’їдять).
Зробивши текст особистим, книга стає теплою та відкритою, а не проповідницькою, що здається правильним шляхом, якщо ви дійсно хочете «почати розмову», як це робить Лешко.
«Я виросла на маленькій фермі, де були корови, кури та свині, і завжди відчувала, що ані вегетаріанці, ані запеклі м’ясоїди не розуміють реальності наших стосунків із тваринами. Це абсолютна правда, що фермери можуть регулярно відправляти сотні дитинчат на смерть, не вважаючи їх як окремих живих істот. Але також правда, що багато з них визнають, цінують і люблять традиції розведення тварин, які існують роками, — ділиться мисткиня. — Мої мама й тато зазвичай мали трьох-чотирьох старих свиней, яких вони тримали як домашніх тварин, хоча вони ніколи їх так не називали. Звичайно, утримання кількох свиней до старості не зробило нас «гуманними» фермерами, але це означало, що наша здатність до співчуття хоч і була вибірковою, але принаймні вона існувала».
Вайолет, 12 річна свиня, народилася з частково паралізованими задніми лапами. Її віддали в притулок, щоб задовольняти її особливі потреби. Фото: © Іса Лешко
Лешко починає новий проєкт, в якому задокументує момент народження тварин. Він буде складніший, ніж останній, тому що «цей проєкт означає завжди бути на зв’язку, щоб мати змогу бути там у той момент, коли це станеться», але вона вже досвідчена і легко знаходить контакт з тваринами.
Більшість тварин у «Дозволено постаріти» зараз мертві — деякі померли через кілька днів після того, як вона їх сфотографувала, їй було важко. Вона розповідає про свої дружні стосунки з ними точно так само, як і розповідає про свої людські стосунки, і озирається на цих тварин як на «деяких щасливчиків», які досі живуть на портретах, котрі, за її словами, нагадують їй, «що старість — це благословення, а не прокляття».
В Україні є кілька притулків, які утримують фермерських тварин, в тому числі тих, яких врятували з ферм. Один з них — «Вуглик» — притулок, який має три філіали поряд з «гарячими» точками або на окупованих територіях.
«Вуглик» функціонує завдяки пожертвам небайдужих людей. Також вкладаються й власні кошти засновниці притулку та її команди волонтерів. На забезпечення лише одного тижня роботи Вуглика потрібно понад 4000 євро. Допомогти притулку можна за посиланням: https://opencages.com.ua/help-ugolyok
Переклад та адаптація: Ніна Новосельська та Тетяна Скарбенчук, активістки ГО «Відкриті клітки Україна»